Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

− Думаєш?

− А ти що − ні? Господи, це ж очевидно! Боже, який молодець. Як чудово! Я мало не плакала, коли читала. Я справді побачила тебе, твою душу, згорьовану, стражденну, яка ніби заручник свого недосконалого тіла, що тримає її, не дає нормально жити.

Мене немов оглушили. Отже, я чогось не помітила? Те, що насправді є виявом щирого захоплення, сприйняла за образу? То Денис своїм романом підносив мене, а я натомість розізлилася на нього, образила?

− І як цьому Лісовому вдалося так тонко тебе відчути? − продовжувала мама. − Ви з ним дуже близькі друзі?

− Ні…

− А шкода. Повір мені, він хороша людина. З такими варто дружити.

Я завжди вірила мамі. Вона дуже чуйна й добре розбирається в інших. І коли вже вона побачила в книжці щось таке, чого не помітила я, то схильна більше вірити їй.

− Знаєш, мамо… − Чомусь мені стало так соромно за себе, так захотілося виговоритися їй. − А я не дочитала до кінця.

− Чому? Як так можна, коли там же точно видно, що написано про тебе, хай і в алегоричній формі?

− Тому й не дочитала, бо образилася на Дениса, що він змалював мене, що всі мої знайомі читатимуть це, упізнаватимуть мене і вже інакше, як якогось потворного андроїда, не сприйматимуть…

Зараз я виправдовувалася, наче мала дитина, що нашкодила й боїться покарання.

− От тобі й маєш! Ти ж у мене розумна дитина, письменниця. Такий сильний роман створила, а не бачиш різниці між життям і метафорами. Це ж лише спосіб передавати думки, своєрідне шифрування. Усі ж письменники до нього вдаються…

Я все знала й розуміла, та, бач, коли зайшлося про мене особисто, перетворилася на обмежену, закомплексовану ідіотку.

− Більше того, − знала, що зараз узагалі доб’ю маму, − я накричала на Дениса і безповоротно з ним посварилася.

Мама опустила руки.

− Що я можу сказати? Ти ненормальна.

− Я знаю.

− Не знаєш. Прочитай роман, а потім уже робитимеш висновки.

Вона сказала це й попрямувала до дверей.

− Куди ти?

− Додому, − відповіла, взуваючи черевики.

Мама вже жила з Олегом, хоч до мене навідувалася щодня.

− Я там дещо принесла тобі поїсти, візьмеш у холодильнику.

− Чому ти йдеш? − Сльози наверталися мені на очі.

− Бо тобі треба побути на самоті й трохи подумати про своє життя. Не можна так поводитися з людьми. Ти ризикуєш залишитися зовсім сама. Звісно, у тебе є я. І я любитиму тебе завжди і за будь-яких обставин. Але я не вічна. Відкрий своє серце для інших. Не думай, що всі навколо хочуть лише образити тебе, завдати болю. Не бійся людей. Вони не такі вже й погані…

Сказавши це, мама поцілувала мене в чоло й пішла, а я залишилася сам на сам зі своїми думками.

І тоді ж дочитала «Останній серед перших» до кінця. Що мене образило минулого разу, я вже й не могла пригадати. Тепер уже навіть на початку книжки не помітила нічого дошкульного для себе. То й що, що ця дівчина така негарна? Але ж слів із пісні не викинеш − я теж така. То невже треба випхати подібних людей за межі цього життя, не помічати їх, вдавати, що їх не існує? Та я маю дякувати Денисові, що він зробив своїм героєм людину непривабливу зовні, але таку позитивну в душі, що нею переймаєшся, захоплюєшся, любиш її. Він же цим вчинком насправді робив мені послугу, закликав не судити людей за їхніми оболонками, як часто чинили зі мною. Але тепер, після мого ганебного вчинку, він, певно розчарувався, бо, на відміну від його вигаданої, нафантазованої Даміри, я не така вже й добра істота, а швидше яка ззовні, така і зсередини.

Не знаю, яких зусиль це мені коштувало, але вирішила переступити через свою гордість і вибачитися перед Лісовим. Я не переставала займатися самоїдством і думала про те, що він має повне право не захотіти мене більше й знати. Та все ж мусила йому зателефонувати. Не давали спокою мамині слова. Інакше б я просто пішла з хлопцевого життя й мучила б себе тим, що він назавжди в мені розчарувався. Ще один шрам залишився б на серці. Та зараз я хотіла скористатися шансом усе виправити.

Хоч як це дивно, але Денис зрадів моєму дзвінку. Хоч і дуже здивувався.

− Юлю? Як добре, що ти подзвонила.

Він радів, мов дитина. От дурненький. Я його образила, а він поводиться, наче все навпаки.

− Ти так швидко зникла з університету. Ми навіть не встигли поговорити до пуття…

Коли ж я його перебила та ще почала вибачатися, хлопець украй розгубився.

− Щось сталося? − тремтячим голосом запитав він.

− Нічого. Просто я дуже тобі вдячна. За все. За те, що ти є. Що є твій роман…

На тому боці дроту запанувала мовчанка.

− Знаєш, − мовив урешті Лісовий, − це я тобі вдячний. Ти навіть гадки не маєш, як сильно я тобі вдячний. Якби ти заразне подзвонила, навіть не знаю, що зі мною було б…

Ого! Його голос звучав серйозно, і я не на жарт налякалася. Щось справді жахливе відбувалося в його житті. І що ж це, виходить, через мене?

Та виявилося, усе значно складніше.

− Мені останнім часом дуже нелегко. Я ж тобі розповідав, як мучуся, коли приходить натхнення. Іноді воно мене виснажує до напівсмерті. Давно вже, правда, такого не траплялося. Я трохи заспокоївся, відпочив. Та зараз, після виходу останнього роману, здається, знову почалося. Ніби дамбу прорвало. Мене так ковбасить, що й не передати.

Так, голос його був дуже втомлений. Я ще на зустрічі помітила, що Денис якийсь пригнічений, але, засліплена своєю образою, не надала тому належного значення.

Мабуть, Аврора з Іллею знову розійшлися. Але ж то не страшно − Метр їм швиденько мізки вправить. Але чому він і досі цього не зробив?

− Я не витримую, Юлечко, − вимовив Денис, і я зрозуміла, що він… плаче. − Нікому не можу розповісти про це, крім тебе. Мене розриває на шматки. Ось зараз, коли ти подзвонила, я саме писав епізод із Дамірою. І от розмовляю з тобою, а в голові крутяться її репліки, яких я не можу спинити. Боюся, що котрусь із них вимовлю вголос і